Поетичний світ моєї душі

Моя поезія народжена думками й помислами душі й серця.

Вона мене захоплює, окрилює, надихає, спонукає вірити й любити.

                                                          Н.Смаль

Золотий ювілей

Ось і настала та  щаслива і хвилююча мить,

Від якої, повірте, душа і серце вже щемить.

Пройшли роки: десь наодинці засумую

І сльози непрохані вгамую.

Де ж взялися оті золоті літа,

Швидко збігли, як бурхлива осіння вода.

А в тих роках і дитинства чарівний світ,

І юності порив найкращих літ.

У них і радість, і щоденні родинні клопоти.

А на роботі і за учнів, і за колег турботи.

Ті роки не даремно пройшли,

Вони плідні, найкращі були.

За все добре і світле я завдячую долі,

Бо в житті гарних спогадів доволі.

Моя доля загубилася в селі,

Воно рідне й близьке мені.

Тут моя улюблена робота ,

постійна про школу турбота.

Хоч настала пора золота,

А душа ще зовсім молода.

Тож не буду сумувати,

Буду жити поспішати.

Попереду ще ціле життя

І море планів на майбуття.

Є у серці прекрасні надії,

Аби тільки збулися всі мрії.

Хочеться ще жити, творити, любити,

Хочеться ще багато чого  зробити!





Вірші до тематичного шкільного вечора

"Що жінка - то й доля..."

 

Самотня доля

Її молодість обпалила війна,

Три роки в німецькому концтаборі була.

Де ж у неї бралися сили,

Стільки всього в неволі стерпіла!

Як долі нема – так і нема.

Єдиного синочка зростила  одна.

Єдина надія, єдина радість в житті.

Та чорним крилом накрилися мрії ті…

Із своєю бідою залишилася горювати

Та розради в добрих людей шукати.

Стільки років все сама та й сама,

І надії більше ні на що нема. 

Кожен з нас знає, що доля Носок Олександри -

то справжній подвиг в ім’я чужих дітей, що стали частинкою її самої,  її серця і  доброї душі.

 

Її серце із золотих ниток зіткане,

В ім’я любові і материнства віддане.

Недаремно ж матір’ю  двом сиротам стала,

Свою долю з їх життям пов’язала.

Їх любов’ю своєю обіймала.

І ніколи діти не нарікали,

Чужою її не називали,

Бо вона їм радість і любов дарувала,

А в замін нічого не вимагала.

І боліло серце за дітей,

Скільки було недоспаних ночей.

На її віку були і сльози, і страждання,

І зустрічі, і прощання.

Її чаша горя випита до дна.

Але не зламалася ж вона.

І для себе  ніколи не жила,

Все у клопотах і тривозі прожила.

Цю жінку святою треба звати,

Її натруджені руки треба цілувати.

Уже і за правнуків душа в неї болить.

Ради них треба жить і жить.

Лад і порядок усьому давати,

               Бо вона ж – справжняя мати.

Крок у безсмертя

Пам’ять вічно жива про вас,

хто подарував мир для нас.

Хто віддав молодість і життя

заради світлого нашого дня.

Ми горді подвигу  земляка - героя

Вікторова, льотчика - майора.

Під Смоленськом ворогів він громив,

Не один десяток  їх збив.

І з’являлися без ліку ворожі літаки,

Чорні німецькі круки,

що сіяли кров  і смерть,

знищували все вщент.

Високо в небі літак кружляв.

Підстрелений німцями, раптом упав.

І застогнала ранена земля

того холодного зимового дня.

Та не судилася доля вмирати,

За пораненим стали люди доглядати.

У фашистський табір закинула його неволя,

Серед партизанів у Франції чекала доля.

У горах, у нерівному бою загинув командир.

Ми, справді, гордимося ним.

Навіки в безсмертя Вікторов увійшов,

          Вічний спочинок на чужій землі знайшов.

Пам’яті жертв голодомору

Трагедія родини Янок

Пекучим болем обіймає трагедія родини Янок , де  померло від голоду 7 чоловік

Боже, який жах!

Та це ж просто страх!

Із багатодітної родини

залишилося три людини.

Батька першого зрадили сили,

Плакали діти, в сім’ї голосили.

П’ятирічний Миколка перший терпів муки,

плакав, лежав, простягаючи руки.

Врешті й ходити вже не міг.

Ледве дійшов і упав на поріг…

В одну могилу з батьком поховали,

а про нові біди ще й не знали.

Згодом двох близнюків, Петька і Павла, не стало.

Горе й надалі родину не покидало.

Жорстока смерть Михайлика в 12 скосила,

мати в горі страшному тужила,

Не було вже ні сліз, ні сили.

У муках і стражданнях Домашка помирала,

Дівчина лише 14-й мала.

І найстаршому Григорієві був 16 рік,

Який же короткий у дітей був вік!

 

У світі дивовижної природи

              Дар природи неповторний

           (на конкурс «Збережемо стародавні дерева»)

               Схилилася вербичка над водою,

               милуюся її справжньою красою.

               Не лякають її ранні морози,

               сумовито котить осінні сльози.

               Вона - окраса у парку,

               святиня в рідному краю.

               Плин років не стер її краси,

               чарують відблиски вранішньої роси.

               На порозі зими ще красуня зелена,

               струнка, чарівна і весела.

               Це дар природи неповторний ,

               скаже про це вам кожний.

               Унікальне, незвичне це деревце,

               хай довго  чарує нас ще.

              

   Стародавній велетень

                  Старовинна одинока тополя…

       Така давня її доля.

        Їй же літ уже до ста,

       Така вона висока і товста. 

        Не одне покоління її пам’ятає,

        Її кожен в селі знає.

        Весняні блискавки в неї вдаряли,

        Ураганні вітри гілля збивали.

        Скільки ж дерево страждало,

        Люди його не раз рятували.

        Лелечий клекіт влітку не вгаває,

        Веселе птаство на тополі співає.

        Гуде на вітрі тополина,

        Як далеко її вершина!

        Це дерево велетнем можна назвати,

        Такі дерева треба зберігати.

        Оте живе творіння- то природи диво,

        Що робить наше життя красиве.